Крізь сльози я прикидаюсь кішкою

Крізь сльози я прикидаюсь кішкою

В світі повнометражних аніме є певна категорія, призначена для молодих дівчат. Тон і моду в свій час задав Хаяо Міядзакі, традицію підтримав Макото Шінкай, а далі понеслася річечка з дівочих сліз. Свій струмочок до цього потоку вирішив додати і знаний майстер Сато Джюнічі, коли взявся за  “Крізь сльози я прикидаюсь кішкою”. А коли сценарій береться писати сама Марі Окада – готуйте велику пачку хусточок. 

Отже, головна героїня Мійо Сасакі не дуже щаслива в житті. Мати її полишила, і тепер вона мешкає з татом і мачухою. Дівчинка робить вигляд, що ставиться до неї добре, але з перших сцен відчувається, що між ними встановлений формальний нейтралітет. Дівчині подобається хлопець на ім’я Кенто Хіноде, але він не звертає на неї жоднісінької уваги, при тому, що дівча зі всіх сил намагається йому потрапити на очі. Втім, екстравагантні та нахабні спроби не призводять до потрібного ефекту. Через розлучення батьків Мійо страшенно засмутилася і відправилася до парку, де зустріла такого собі кота, що запропонував їй маску. Віднині Мійо може перетворюватися на білу і доволі милу кішечку, котра починає навідуватися до Кенто в гості.

Що ж, кішечка справді вийшла доволі  милою. Ці блакитні очі, ну як в них не закохатися. Киця за характером – повна протилежність Мійо. Якщо Муґе – так звали дівчину в школі – це ексцентрична і активна людина, то Таро – так назвав кицю Кенто – не проявляє таких властивостей. Вона треться навколо свого однокласника і скоріш вивчає об’єкт своєї закоханості, ніж зачіпає лапкою чи дряпає. Можливо, тому що боїться якось виказати себе.

Взагалі, мене не полишало відчуття, що я бачу… гм… своєрідну екранізацію повісті Шізуки з “Шепоту серця”. Принаймні я бачив доволі багато паралелей: тут і творчий хлопчик, котрий продовжує справу дідуся, і закохана в нього дівчина (щоправда, Муґе і Шізука скоріш протилежності), і паралельна лінія з котиками і навіть дівчина, котра перетворюється на кота і таким чином потрапляє до котячого світу, котрий не поспішає відпускати її (“Повернення кота” вважають власне тою самою повістю Шізуки). А якщо звернути увагу на реалістичність пейзажів, на оці гірки і сходи в місті – вочевидь стає ясним, що автори таки трохи надихалися шедеврами студії “Ghibli”. Та й коти у котячому світі якісь… міядзаківські, чи що…

Є тут трохи і від Шінкая – власне любовна лінія за стилем ближча до його творів, ніж до більш глибоких і менш відвертих повнометражок Міядзакі та його студії. Та й графічно теж більше нагадує стилістику автора “П’яти сантиметрів…”, навіть хмарки в кінці ви тут побачите, хоча і не такі вражаючі. І оці милі блакитні котячі очі Таро… Взагалі, можливо автори навмисне напхали стільки посилань на знаних майстрів жанру, віддаючи їм пошану – хто зна.

Якщо ж скласти всі компоненти докупи, ми побачимо дуже милу аніму із сімейною драмою та переоцінкою цінностей головною героїнею. Ніби шаблонно, але дуже мило і няшно. І хоча “Крізь сльози я прикидаюсь кішкою” сприймається доволі легко і гарно, все ж це просто гарна історія з легким нальотом артхаусу і не більше. В ній немає якоїсь глибини – можливо через те, що Мійо – дівчинка сама по собі доволі поверхнева. Нам не показали, чи вона має якісь хобі, чи вона мріє кимось стати. Вона просто закохана собі і все. Просто нещасна – і все. В той час як Кенто вагається у виборі, але вже має улюблену справу. Якби ж автори додали Муґе глибини, більше розкрили багатогранність її внутрішнього світу, ми б отримали шедевр, котрий цілком міг би стати поряд із “Шепотом серця”. Якби ми бачили перед собою не тільки ексцентричне дівчисько із приховуваними особистими проблемами, але і особистість, котра ставить перед собою більше питань, ніж як привернути увагу “того хлопця” і “чому батьки розлучаються”.

 

Що ж, поставивши лише на карту кохання, автори програли, бо в наш час любовних історій повно. Виграють лише ті, котрі добре приправлені, і не тільки родинними негараздами. І не тільки няшними котячими оченятами, відсилками до класиків жанру чи дещо надуманим екшеном в кінці. Чимсь більшим і глибшим. Втім, ця історія безумовно знайде свого глядача. І він, а скоріше, вона, проллє не один літр гірких слізоньок, то ж пачка серветок на сто відсотків знадобиться.

 

P.S. А блакитні очі Таро більш за все мені нагадали дурнуваті анімаційні фільми із зайчихою, котрі так люблять розповсюджувати жіночі сторінки та їх підписниці.