Поки нові серіали дозрівають, мов молоде вино, або настоюються, як найліпші настоянки, час звернутися до класики. І мова піде про Ерґо Проксі, серіал, котрий вже понад десятиліття є справжньою легендою. І за котрим можна писати цілі дисертації, враховуючи кількість підтекстів та філософську глибину. Нижче будуть спойлери, бо доторкнутися до цього серіалу, і не обсмакувати подробиці неможливо. Це не якийсь серіал про кохання школярів, а доволі серйозна робота.
Уявіть собі світ, в котрому життя теплиться під захисним куполом великого міста Ромдо. Воно виглядає так, як виглядало б життя так званого “золотого мільярду” в наш час. Мегаполіс зі всіма зручностями для мешканців, емігранти, котрі страшенно хочуть стати громадянами міста. І авторейви – роботи, котрі допомагають людям підтримувати життя. Ромдо править рада на чолі з мером міста. Поза містом життя практично не можливе – після катастрофи, викиду гідрату метану, 85% всього світу загинуло. Таке місто не одне – згадані мігранти походять з іншого мегаполісу – Моску, котре багато хто, навіть в українському перекладі 2000-х років трактує як Москву. Серед мігрантів є тихий і покірний Вінсент Роу, котрий працює у відділі контролю за авторейвами. Загалом, сіра мишка, котра покірно чекає свою чергу стати громадянином Ромдо. Нерішучий і слабкий, він просто виконує свою роботу.
І є в цьому місті Ріл Меєр, онука самого мера. Котра хоч і не займає високої посади, однак має все, що потрібно для забезпеченого життя. Вона – типова аристократка, освічена, розумна, в чомусь ідеалістка і пошукачка істини, має добру фізичну форму, інтуїцію, але при цьому дивиться на людей з нижчих шарів суспільства, звисока. Можливо, навіть в чомусь наївна. До неї приставлено авторейв Іггі.
І раптом цей ідеальний світ розрізає когніто-вірус. Він вражає не людей, а авторейви, котрі раптово втрачають підкореність програмі і починають діяти самостійно. При цьому, не завжди їх дії неадекватні, хоча в суспільстві Ромдо він викликає велику паніку. Ще більшу паніку, однак, викликає загадкова істота, котра з’являється на очі Ріл Меєр у першій серії. І з цього починається, власне, вся історія. Сюжет “Ерґо Проксі” розкручується поступово, немов кільця змії котра обережно, тихо, але поступово і впевнено поглинає глядача. І ви вже не можете відірватися від цих темних і похмурих кольорів навколишнього непривітного світу. Від похмурої і здавалось би часом безнадійної ситуації, в котру потрапляють герої оповідки.
В певному сенсі я трактую серіал як майбутнє світу Чобітів. Так само, як і в Чобітах, тут існують антропоморфні роботи авторейви. В Чобітах вони виконують функції скоріш помічників або компаньйонів, в серіалі лише піднімається питання – чи може робот мати почуття до людини і навпаки. Потім трапилася катастрофа. Світ змінився, і функції роботів змінилися. Більше не було змоги робити людиноподібні інтерфейси через брак ресурсів. Принаймні для всіх. То ж залишилися лише дитячі версії для багатих і впливових родин. Їм ввели обмеження функцій щодо розмірковувань, котрі можна вимкнути в будь-який момент. А також, що саме цікаве, зробили можливим централізований контроль за всіма одиницями.
Що так само ріднить ці дві аніми – це питання: чи можуть роботи діяти самостійно у відриві від власника. Якщо в Чобітах розглядалося питання лише почуттів, то в Ерґо Проксі питання розглядається навіть на рівні певної релігійності. Чи можуть авторейви молитися? Це дія вірусу, чи в них пробуджується щось більш глибоке, приховане на самому низькому рівні. Хоч це питання лише другопланове, все ж воно мене особисто дуже зацікавило, і я з особливою цікавістю спостерігав за малою Піно, в отрій чим далі вона пізнавала світ, тим більше розкривалися згадані глибинні програми. І тим більше внутрішньо ставала схожою на людину.
Але роботи в Ерґо Проксі також вміють об’єднуватися в єдину нейромережу, котра спільно приймає рішення. Це та сама рада, котра керує містом Ромдо, і на мій смак вона є геніальним винаходом, котрий лише імітує раду, а так насправді є єдиним організмом, якимсь чином пов’язаним з правителем Донованом Меєром.
Ще одне питання, котре мене надзвичайно зацікавило – це спосіб появи на світ нових громадян міст. Мені цікаво, чому Проксі пішли власне на такий шлях? Очистити генофонд від мутацій? Зробити наново рестарт людства як такого? Чи просто заради контролю кількості людей в містах, ресурси котрих обмежені? Навіщо городити город зі складним обладнанням, коли звичайна жінка і звичайний чоловік справляться із ситуацією набагато краще, простіше і дешевше. Експериментуйте собі, як хочете, контролюйте народжуваність (це навіть в наш час цілком реально), але по що витрачати такі ресурси?
Взагалі, “Ерґо Проксі” не дуже пояснює, а нащо всім цим проксі воювати одне з одним? Для чого руйнувати і спустошувати міста, котрі і так на ладан дихають, коли варто було б їх використати в якості опорних точок для очищення світу, а не замикання заради себе? Що власне зберегли Проксі такого, аби передати тим, хто прийде на їх місце? Зруйновані міста? Самих себе у якості “приємного сюрпризу”?
Взагалі, ви не задумувалися, для чого зовнішній світ аж такий порожній? Чому в ньому не блукають різні рейнджери та інші шукачі пригод, адже на місці величезної кількості населених пунктів колишьої цивілізації є чим поживитися. Більше того, під час довгої мандрівки від Ромдо до Моску ми не бачимо практично (хіба що один два винятки) жодних слідів руїн, окрім хіба що тих самих міст, що опікуються так чи інакше Проксі. І якщо самих Проксі випущено було близько 200, то де інші? І чого людям майбутнього чекати від них? Явно не добра.
Загалом, “Ерґо Проксі” – це серіал, котрий сміливо можна було розтягнути ще на 12 серій як мінімум, і не бгати так кінцівку. Нам до ладу так і не пояснили, чому саме все закінчилося так швидко і різко. Ще на 19 серії я гадав, що мене обдурили, і екранізували лише частину історії, бо до фіналу навіть не заходилося. А потім трах-бах, і фінальні титри у 23 серії.
Насамкінець варто згадати художню сторону. Я вже згадував про темну похмуру атмосферу, котра якщо і контрастує з чимсь радісним, то від цього світлого хочеться скоріш втекти назад до темряви. Там спокійніше і визначеніше. Музика підібрана дуже добре, а сам серіал та багато деталей – це посилання на числені твори, більшість з яких не дуже відомі широкому загалу. Хіба що казку про Пінокіо читали всі. Я не буду тут перераховувати всіх посилань, скажу лише, що їх аналіз займе не один десяток сторінок. А це звичайна рецензія, на прикінці котрої я хочу сказати:
Якщо ви ще не бачили “Ерґо Проксі”, кидайте серіали про ганчірко-кунів до пічки і бігом дивитися цей шедевр!
